"Dulce еt decorum pro patria mori"  ("Солодко і гарно вмерти за Батьківщину")

Бій під Крутами, що став початком збройної боротьби українців у національно-визвольних змаганнях 1917-1919рр. за здобуття власної держави, є беззаперечним символом національної Честі, Чину, Самопосвяти та Героїзму. Навколо цього дня та цього бою поширено багато суперечностей та неточностей, у зв’язку з чим вважаємо за необхідне надати власну оцінку цієї події.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

В буремний 1917р. з розпадом Російської імперії у українців як ніколи з’явився реальний шанс відновити свою державність. Як відомо, Польща, Фінляндія, три прибалтійські республіки у майже аналогічній ситуації (але маючи набагато менші людські ресурси) у 1918—1919рр. захистили зі зброєю в руках свою свободу. Однак до влади в Україні в цей період прийшли не фанатично налаштовані політичні діячі здатні здійснити заповіти дідів-прадідів, люди ідеї і чину, а слабкодухі з суперечливими та непослідовними поглядами, меншовартісним світоглядом, толерантні партійні функціонери. З високих трибун новоз’явлена політична «еліта» такі ура-патріоти як М. Грушевський, В.Винниченко та їм подібні те й робили, що згадували нашу славну історію, відчайдушну боротьбу нашого народу за свою державу, але на ділі, граючись в демократію в умовах абсолютної анархії, саботажу та безчинств, проводячи недолугу державну як внутрішню, так і зовнішню політику, фактично заживо закопували можливість здобуття незалежності нашої держави. Майже через рік, лише 22 січня 1918р. своїм четвертим і останнім Універсалом Українська Центральна Рада (але нам задається, що ситуація просто сама вимусила ліберал-демократів) проголосила незалежність України, перебуваючи в такій собі ейфорії та опінії, закликаючи українців до боротьби за незалежність власної держави. Та на той час захищати її не було кому: власної армії не було, в суспільстві царила безнадія, деморалізація, в Києві (столиці щойно проголошеної самостійної держави) спалахували більшовицько-антиукраїнські повстання.
А діяти, причому рішуче та оперативно, все ж таки ситуація вимагала – на Київ наступали більшовики з метою проголошення в столиці України радянської республіки (адже в Брест-Литовському тривали мирні переговори, на якому українська сторона позиціонувала себе як самостійний суб’єкт міжнародних відносин, це щосили заперечувала радянська делегація та намагалась військово знищити щойно проголошену державу). Більшовицькі війська під командуванням Муравйова йшли на Бахмач (за сто з гаком км від Київа), однак послати обороняти цей найважливіший стратегічний пункт, цей «ключ до Києва» просто не було кого. На оборону цього надзвичайно важливого вузла командуючий військами отаман Капкан вислав Першу ім. гетьмана Б.Хмельницького Юнацьку Військову школу в складі 4 сотні (по 150 юнаків), 16 кулеметів та 20 старшин під командуванням Аверкія Гончаренка (1890 року народження). Наділений повновластю він мав виконати з підкресленням за всяку ціну наказ: «Не віддати Бахмач, щоб не допустити більшовиків до Києва».
25 січня 1918р. А.Гончаренку з Києва також було вислано студентську сотню (115-130 чоловік). Як згадує А.Гончаренко, довідався, що наука в цій сотні провадилась 7 днів, студенти уміють вже стріляти… Так, в січні 1918р. в Києві відбулось віче українського студентства, на якому прийнято рішення організувати добровольчий студентський курінь імені Запорозьких Січових Стрільців для оборони України. За прикладом студентства пішли учні двох старших класів Другої Української київської гімназії. Тобто сотня студентів січових стрільців, яку очолив Омельченко, складалася із студентів Університету ім. Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Т.Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів київських гімназій (вони майже не мали ніякої бойової підготовки).
Отже, оборону під Крутами за покликом крові взяла на себе молодь.
Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис, збільшовизованих робітників, А.Гончаренко нака­зав відступити до станції Крути і зайняти там обо­рону. Він згадує, що ще в ніч з 26 на 27 січня мав розмову по прямому дроті з Муравйовим, який висунув свої вимоги: «Підготуватися до зустрічі переможної червоної армії, приготувати обід. Незрілість юнкерів вибачаю, а офіцерів усе одно розстріляю». Сотник відповів, що до зустрічі все готово…
29 січня 1918 року на малій залізничній станцiї на вiдстанi 130 кілометрiв на пiвнiчний схід вiд Києва відбувся цілодобовий бій, що ввійшов у історію як бій під Крутами. Лінія оборони українців сягала 3 км. Військові сили були нерівні, а саме 1 к 10: проти біля 600 чоловік української молоді виступало 6000 війська більшовиків.
Ось як згадував початок бою А.Гончаренко: «Раннім ранком червоні розпочали свій наступ у зімкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на парад, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки. Тільки-но червоні наблизились на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним вогнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Щойно під прямими пострілами переходили вони врозсип, зазнаючи великих втрат у своїх рядах».
Тим не менш, не дивлячись на те, що бій почався раннім ранком, закінчився він лише 9 години вечора, вже в темну, туманну ніч.
А.Гончаренку сало відомо, що до ст.Бровари підійшли вже Чорні Гайдамаки під головуванням С.Петлюри і там готують позиції, тому для продовження оборони треба було з’єднатися з тими військами. Крім цього, давалася взнаки і чисельна перевага – більшовики почалося оточення, і недостатність військової амуніції у крутян (кожний мав лише одну гвинтівку, а на все військо були лише 1 гармата та 16 кулеметів). Після цілоденного бою, маючи великі втрати, військова частинна А.Гончаренка вже не могла чинити опір переважаючим силам Муравйова. Тому коли настала темнота, відв’язавшись від ворога ешелонами з рештками відділу, розпочався відступ в напрямку Києва. Під Києвом на станції Бровари він з’єднав свою групу із Слобідським Кошем Чорних Гайдамаків під командуванням С.Петлюри, якому звітував про хід бою.
При докладному особистому перегляді після бою командир А.Гончаренко виявив, що не вистачає однієї чоти студентської сотні (біля 30 студентів), яка стояла найближче до станції. Як вже пізніше дізналися, чота, відступаючи в сутінках зі свого відтинку фронту по дорозі до ешелону, очевидно для скорочення дороги, пішла на світло та вийшла прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями і потрапили у полон. Коли більшовицький командуючий П. Єгоров дові­дався про втрати, які понесло його підрозділи (не менше 300 чол.), він наказав стратити полонених. Надвечір студентів та гімназистів розстріляли у дворі ст. Крути. Перед смертю гімназист-галичанин І. Г. Піпський заспівав «Ще не вмерла України...», його спів підхопили й інші юнаки. Після розстрілу більшовики заборонили місцевим жителям ховати тіла померлих.
Загальні втрати українців у бою під Крутами: 10 старшив і біля 250 юнаків Першої Київської Юнацької Школи ім. Б.Хмельницького, біля 50 студентів київських вищих та середніх шкіл. Всього біля 300 юнаків.
В крутянському бою Муравйов мав великі втрати. До Києва Муравйов дійшов лише 5 лютого 1918р. та почав обстрілювати столицю гарматним вогнем. Київ більшовицьке військо взяло лише у ніч з 8 на 9 лютого 1918р… Тим часом в Брест-Литовському вже 9 лютого 1918р. Україна підписала Брестський мирний договір, отримавши міжнародне визнання та підтримку.

Список встановлених учасників бою під Крутами

ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ

Бій під Крутами 1918р., що однозначно слід вважати початком збройної боротьби українців 1917-1919рр. за власну державу, називають другою Полтавою, адже він був першим боєм в українсько-московській(більшовицькій) війні після Полтавської битви червеня 1709р.
Стало модно та креативно бій під Крутами називати українськими Фермопілами, порівнюючи його з битвою 300 спартанців на чолі зі спартанським царем Леонідом у 480 р. до н.е. з чисельно переважаючою армії персів під Фермопілами, добре відомою по фільму «300 спартанців». Однак це лише шаблонне та відірване від історії порівняння.
Звичайно ніхто не заперечує, що Фермопіли є зразком самопосвяти свого народу за власну державу, за свою Батьківщину. З цього боку дійсно є певна схожість поміж спартанцями Леоніда і нашою крутянською молоддю.
В той же час не слід забувати, що Спарта в час події при Фермопілах була вже багато років не лише самостійною державою, але і гегемоном над іншими державами тодішньої Греції, а Україна до часу Крут тривалі роки та століття була в неволі, в якій стратила навіть своє ім'я.
У Спарті цілий уклад життя, побут були мілітаризовані, кожний спартанець змалку виховувався хоробрим та вмілим воїном, готовим до бою, бо в бою й було його життя. Жінки Спарти, матері, сестри своїм синам, братам і нареченим, випроваджуючи на війну, зичили: «Повертайся з щитом або на щиті». А на Україні?... Політична «еліта» офіційно, мабуть з вірою у ідеали демократії та пацифізму, відмовилася від формування власних збройних сил, демобілізувавши мільйону зукраїнізовану армію, і це в умовах того часу…
В бою при Фермопілах до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда – загартовані в численних сутичках «кращі з кращих» бійців найбільш войовничого царства Греції, та й то лише зрілі воїни – ті, що вже мали синів. 29 січня 1918р. в бій проти багатотисячної більшовицької армії під Крутами виступила молодь (учні та студенти), яка, в більшості своїй, мали теоретичну, далеко не військову підготовку. Як згадує командир бою А.Гончаренко про своїх підлеглих: «Частина юнаків – то були діти з-під селянської стріхи, з неусталеним світоглядом і тільки інтуїтивно відчували вони правоту наших змагань».
У Спарті цілий народ був за Леонідом з його спартанцями, чекав його героїзму, як чогось звичайного. Цілий геній народний був з ним, а на Україні розагітоване багатотисячне військо оголошувало нейтралітет, залізничники і народ не лише не були з Крутянцями, а навіть були вороже наставлені до них. Історики зауважують, що в терені біля Крут 29 січня 1918р. був місцевий відділ Вільного Козацтва у складі 150 козаків, однак коли він побачив переважаючу силу, то самоліквідувався та участі у бою не брав.
Спартанці при Фермопілах використали сприятливі особливості місцевості – вузьку ущелину між скелями, яку значно легше утримати ніж залізничну станцію Крути серед чистого засніженого поля. Та наостанок, як відомо, поразки в бою при Фермопілах спартанці зазнали через зраду одного із спартанців – Ефіальта.
З огляду на зазначене, виникає логічне питання як можна порівнювати в даному випадку спартанців з непереможних Воїнами Духа юними Крутянами? УКРАЇНСЬКІ КРУТИ набагато вищі героїзмом й самопосвятою, своїм фанатизмом, жертовністю, рішучістю за спартанські Фермопіли.
Вважаємо, що доцільніше порівнювати і проводити паралелі з непереможними та відчайдушними воїнами князя Святослава Завойовника, крізь століття чується його заклик: «Нам або жити з перемогою, або славно полягти, як годиться хоробрим мужам» чи «Поляжемо, але не осоромимо землі нашої!». Чи вже козацьке: «Лучше же би і благополучніше нам на пляцу воєнном от оружа браного полегти, нежели в домах своїх яко невестюхом побідимим бути». Врешті-решт маємо бути відвертими і чесними перед самими собою: великий чин Крутян – це заклик Крові, рідної Землі, Духу і Серця. Вони не голосили на мітингах чи з високих трибун – вони зробили те, що від них вимагав їх обов’язок перед Україною. А бути воїном – значить жити вічно.

ТРАДИЦІЯ КУЛЬТУ ГЕРОЇВ КРУТ

Після підписання більшовиками Брестської мирної угоди більшовиків було вигнано з Києва. На старання родичів 27 студентів, яких помордовано військом Муравйова на станції Крути та поховано довколишніми селянами біля станції в спільній могилі, привезено до Києва для похорону їх над Дніпром.
19 березня 1918р. відбувся величавий похорон крутянських Героїв. В жалібній урочистості взяли участь тодішні політичні «діячі», в тому числі Грушевський М., члени Малої Ради, тисячі киян. Як загадують очевидці, перед трунами студентів-січовиків, що везли на Аскольдову могилу йшла київська молодь з вінками та квітами, духовенство та студентський хор, військовий оркестр, військові відділи, за кожною домовиною йшла рідня полеглих… Лише за кількома трунами не було нікого з рідних, тільки товариші із шкільної лавки та друзі по зброї – це були галичани…

Однак Крути не є святом поминок, це – день національної Честі, Чину та Героїзму.
Чин Крутян відобразився в численних піснях, віршах, творах, та головне в свідомості Нації.
В Радянському Союзі (Надніпрянській Україні) звичайно про крутян не згадували: могилу з Аскольдової гори забрали і спочатку розбили на тому місці парк. Пізніше, після Другої Світової Війни тут поховали радянських воїнів, полеглих при визволенні Києва.
Традицію культу героїв зберегли в Західній Україні, а саме ОУНівці. У 1931р., до 13-ї річниці бою під Крутами, в пам'ять про полеглих Героїв відбулось одноденне голодування львівських студентів. Наступного року до цієї акції приєднались міста та села Галичини, а також українські студенти, що проживали за кордоном.
До 1939р. студенти та учні старших класів українських шкіл щорічно проводили голодування і заощадження в такий спосіб гроші передавали в бойовий фонд українського визвольного руху. На цій традиції виросло покоління Шухевича і Бандери, на ній виросли майбутні воїни Української Повстанської Армії.
З відновленням в 1991р. незалежності почалась відроджуватися і традиція культу героїв Крут.
Крім традиційних в цей день місцевих маршів, українська молодь щорічно здійснює так би мовити мандрівку до селища Крути, Ніжинського району, Чернігівської області. Як свідчать очевидці, будівля станції Крути практично не перебудовувалась з часів 1918р., а лише пережила кілька косметичних ремонтів. На полі, де стояли українські позиції 29 січня 1918р. зараз знаходиться Пантеон «Героїв Бою під Крутами». 
В 2006р. побудовано меморіал битви під Крутами. Автор меморіалу, Анатолій Гайдамака, представив пам'ятник як насипаний пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановлено 10-метрову червону колону. Червона колона мала нагадувати про подібні колони Київського Університету, звідки були більшість перепохованих тут студентів. Біля підніжжя пагорба побудована капличка, а поруч із пам'ятником викопане озеро у формі хреста.
Розгром Хозарського Каганата, Жовті Води, Конотоп, Маківка, КРУТИ, Броди і багато інших славетних проявів героїчного і незламного духу наших пращурів – назавжди залишаться у пам’яті патріотів, вірних синів Української Нації! Будьмо ж гідні свої пращурів, пам’ятаймо їх славу! Нас чекає важке, але героїне майбутнє у боротьбі за місце під сонцем, тому маємо не тільки берегти святу пам’ять про Вкраїнських Лицарів, але й готуватись до власних визвольних змагань – за Націю, за Державу, за Славу і Честь Пращурів!

Меморіал битви під Крутами 1918р. (авт. Анатолій Гайдамака, 2006 р.), копія однієї з колон портику Червоного корпусу заввишки 10 метрів

Аналітична служба правого
інформаційного ресурсу «Права Одеса»
29.01.2010р.